Згідно з ч. 4 ст. 12 Закону від 15.03.2022 № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі – Закон № 2136) у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов’язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною в заяві, але не більше 90 календарних днів.
Тобто така відпустка надається в обов’язковому порядку, і роботодавець не має права відмовити в її наданні. Крім того, на думку автора, цю відпустку можна оформити не більше ніж на 90 календарних днів загалом за весь період воєнного стану.
Своєю чергою, відпустка за ст. 26 Закону № 504 надається за згодою сторін, а її тривалість у мирний час не може перевищувати 30 календарних днів. Але впродовж періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому таку відпустку без збереження заробітної плати без обмеження вищезазначеного строку (ч. 3 ст. 12 Закону № 2136). Зауважимо, що така відпустка без збереження заробітної плати надається за згодою сторін, тобто роботодавець може як дати згоду на її оформлення, так і відмовити.
Наголосимо, що законодавство не містить обмежень щодо черговості надання відпусток без збереження заробітної плати. Тобто якщо роботодавець згоден надати кілька відпусток без збереження зарплати поспіль за бажанням працівника, то законодавством не передбачено обмежень чи заборон щодо цього.
Роботодавець, який не погоджується надавати відпустку без збереження зарплати за ст. 26 Закону № 504, має право відмовити працівнику в наданні такої відпустки.
Зверніть увагу! Обидва види відпусток не зараховуються до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку. |
Детальніше про відпустки без збереження зарплати під час війни див. у статті «Відмова в наданні відпустки без збереження заробітної плати під час війни».