Вам відмовляють у працевлаштуванні за причини того, що Ви мали судимість? Дії роботодавця є протизаконними! Поновіть свої права!

На адресу відділу з питань додержання законодавства про працю у Дніпровському регіоні управління з питань праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області надійшло звернення гр. «N» з проханням надати роз’яснення щодо правомірності відмови йому у працевлаштуванні на підприємство за причини того, що він мав судимість. 

Заступник начальника відділу з питань додержання законодавства про працю у Дніпровському регіоні Ірина Біланинець надала ґрунтовне роз’яснення з зазначеного питання.

Відповідно до статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (надалі – підприємство). Водночас рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин забезпечується нормами статті 21 КЗпП України. Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені статтею 51 КЗпП України, зокрема, держава гарантує працездатним громадянам правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу.

    Статтею 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, тобто відмова без будь-яких мотивів або з підстав, що не стосуються кваліфікації чи професійних якостей працівника, або з інших підстав, не передбачених законом. На вимогу особи, якій відмовлено в прийнятті на роботу, власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, зобов’язані письмово повідомити про причину такої відмови, яка має відповідати частині першій цієї статті. Будь-яке пряме або непряме обмеження трудових прав при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника можуть встановлюватися законодавством.

У низці інших статей КЗпП України, які регулюють питання прийняття на роботу, також зазначено, що законодавством України можуть встановлюватись інші норми, ніж ті, що передбачено КЗпП України, а до окремих працівників встановлено певні вимоги, невідповідність яким є підставою для обґрунтованої відмови в прийнятті на роботу. Так,  частиною другою статті 24 КЗпП України встановлено, що при укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку (у разі наявності) або відомості про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування, а у випадках, передбачених законодавством, – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я, відповідний військово-обліковий документ та інші документи.

У зверненні працівника «N» зазначено, що йому відмовлено у працевлаштуванні за причини того, що він мав судимість. Слід зазначити, що статтею 5 Закону України «Про зайнятість населення» №5067-VI передбачені гарантії у сфері зайнятості населення, так, підпунктом 8 пункту 1 статті 5 визначено, що держава гарантує у сфері зайнятості захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення. Крім того, статтею 14 цього ж Закону визначені категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, так, підпунктом 3 пункту 1 статті 14 визначено, що до такої категорії відносяться особи,  звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.

Законодавство гарантує громадянам правовий захист від незаконної відмови у прийнятті на роботу. Так, необґрунтована відмова в прийнятті на роботу може бути оскаржена до суду, оскільки статтею 55 Конституції України встановлено, що права людини захищаються судом і кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Частиною другою статті 232 КЗпП України передбачено, що безпосередньо в місцевих загальних судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу:  працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; молодих спеціалістів, які закінчили заклад фахової передвищої, вищої освіти і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину з інвалідністю, а одиноких матерів (батьків) – при наявності дитини віком до чотирнадцяти років; виборних працівників після закінчення строку повноважень; працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; інших осіб, з якими роботодавець відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 роз’яснено, що при обґрунтованості позову про укладення трудового договору суд рішенням зобов’язує власника або уповноважений ним орган укласти трудовий договір з особою, запрошеною на роботу в порядку переведення, з першого робочого дня, наступного після дня звільнення з попереднього місця роботи (якщо була обумовлена інша дата — з цієї дати), а з іншими особами — з дня їх звернення до власника або уповноваженого ним органу з приводу прийняття на роботу.

Оплата вимушеного прогулу працівника внаслідок відмови у прийнятті його на роботу або несвоєчасного укладення трудового договору провадиться згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненому працівникові.

Виходячи з вищевикладеного, гр. «N» необхідно звернутися до суду для поновлення своїх трудових прав, оскільки відмова роботодавця у працевлаштуванні працівника за причини його судимості є незаконною.

https://dp.dsp.gov.ua