Нарахування зарплати: вимоги законодавства

Державне регулювання зарплати

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, зазвичай, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу (ст. 1 Закону від 24.03.95 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці», далі – Закон № 108).

Організація зарплати в Україні поєднує державне й договірне регулювання та алгоритм визначення індивідуальної зарплати у конкретного роботодавця.

Сфера державного та договірного регулювання зарплати регламентується українським законодавством: КЗпП, Законом № 108, Законом від 01.07.93 р. № 3356-XII «Про колективні договори і угоди» (далі – Закон 3356) тощо.

Відповідно до ст. 8 Закону № 108 сфера держрегулювання поширюється на:

• установлення розміру мінімальної заробітної плати (далі – МЗП), інших державних норм і гарантій;
• визначення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності;
• працівників підприємств, що фінансуються чи дотуються з бюджету;
• регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається КМУ;
• оподаткування доходів працівників.

Основним напрямом державного регулювання зарплати є визначення та гарантування її мінімального рівня. МЗП – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці (ст. 95 КЗпП).

Розмір МЗП (як у місячному, так і в погодинному розмірах) установлюється Верховною Радою на подання КМУ зазвичай раз на рік під час затвердження держбюджету з урахуванням пропозицій, напрацьованих на переговорах представників професійних спілок, власників або вповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди.

Перелік державних норм і гарантій щодо оплати праці та порядок їх застосування визначено ст. 12 Закону № 108. До державних норм і гарантій належать норми оплати праці, зокрема:

• за роботу в надурочний час;
• у святкові, неробочі та вихідні дні;
• у нічний час;
• за час простою, який мав місце не з вини працівника.

Оплата праці працівників установ, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі нормативно-правових актів КМУ, зокрема:

• постанова КМУ від 09.03.06 р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів»;
• постанова КМУ від 06.04.16 р. № 292 «Деякі питання оплати праці державних службовців»;
• постанова КМУ від 30.08.02 р. № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери».

Договірне регулювання зарплати

Правові засади напрацювання, укладення та виконання колективних договорів і угод визначено в Законі № 3356. Відповідно до ст. 2 цього Закону колективний договір укладається на підприємствах будь-якої форми власності та господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів.

Вимоги до змісту угод і колективних договорів визначено у ст. 8 Закону № 3356, де, зокрема, зазначається, що угодою на державному рівні стосовно оплати праці регулюються такі норми:

• мінімальні соціальні гарантії у сфері оплати праці;
• розмір прожиткового мінімуму;
• умови зростання фондів оплати праці;
• міжгалузеві співвідношення в оплаті праці.

Колективний договір – це основний нормативний акт на підприємстві, в якому закріплено умови та розміри оплати праці (ст. 97 КЗпП, ст. 15 Закону № 108). Якщо колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов’язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а якщо його немає – з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.

У колективному договорі відповідно до ст. 7 Закону № 3356 установлюються такі взаємні зобов’язання сторін щодо оплати праці:

• форми, системи, розміри зарплати, інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій тощо);
• гарантії, компенсації, пільги;
• міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення в оплаті праці;
• умови зростання фондів оплати праці.

Слід зазначити, що умови колективного договору, які погіршують проти чинного законодавства та угод становище працівників, є недійсними (ст. 16 КЗпП).

Внутрішні документи, що регулюють складові зарплати

Крім загальнодержавних нормативно-правових актів, питання оплати праці працівників бюджетної сфери регулюються галузевими нормативними документами, а також локальними документами, затвердженими підприємствами, установами, організаціями. Зокрема, саме згідно з положенням про преміювання, затвердженим установою, здійснюється нарахування й виплата премій. У цьому Положенні також передбачаються види та розміри премій, критерії для збільшення їх розміру або позбавлення.

Зазначені локальні положення розробляються за методичними рекомендаціями чи типовими положеннями відповідних галузевих міністерств або органом управління. Аналогічно розробляються положення про виплату матеріальної чи вихідної допомоги тощо.

Вимоги щодо кількості таких локальних документів не встановлено. Тому це може бути як одне положення, що охоплює всі види виплат в установі, так і окремі – для кожного виду виплат.