Скорочений та неповний робочий час: у чому відмінності?

Робочим часом вважається встановлений законом або на його підставі угодою сторін час, протягом якого працівники повинні виконувати за трудовим договором свої трудові обов’язки.

Питання тривалості, складу, режиму і порядку обліку робочого часу регулюються Кодексом законів про працю України, а у період дії в Україні правового режиму воєнного стану  – Законом України від 15.03.2022 №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі – Закон №2136).

В мирний час КЗпП України встановлено, що робочий час може бути наступної тривалості:

• Нормальний. Тривалість робочого часу працівників встановлена 40 годин на тиждень;
• Неповний. Робочий час становить меншу кількість годин, ніж встановлено нормативно-правовими актами;
• Скорочений. Час, протягом якого працівник повинен виконувати свої трудові функції, але оплата праці такого працівника проводиться в повному розмірі.

Скорочений робочий час встановлюється:

• для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень;
• для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень;
• для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень;
• для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших) – скорочена тривалість робочого часу встановлюється законодавством.

Статтею 56 КЗпП України передбачено, що за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Неповний робочий час може бути встановлено на певний строк і без зазначення строку. В обов’язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 14 років, дитину-інваліда, для догляду за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку. За згодою роботодавця неповний робочий час може запроваджуватися для всіх категорій працівників.

Роботодавець має право, але не зобов’язаний задовольняти прохання інших категорій працівників про встановлення неповного робочого часу, окрім випадків, безпосередньо визначених КЗпП України.

Оплата праці у випадках встановлення неповного робочого часу провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

Якщо неповний робочий час встановлюється за бажанням працівника, то неповний робочий час може бути запроваджений з будь-якого моменту.

У заяві працівника про встановлення йому неповного робочого часу зазначається:

• вид неповного робочого часу (неповний робочий день чи неповний робочий тиждень),
• режим роботи під час неповного робочого часу (час початку та закінчення роботи),
• період, на який встановлюється неповний робочий час тощо.

Законодавство не регламентує скільки днів або годин допускається встановлювати за неповного робочого часу. Це може бути визначена кількість годин на день або днів на тиждень.

У випадку, коли неповний робочий час установлено без обмеження строком, власник не позбавляється права змінити тривалість неповного робочого часу чи замінити його на повний за умови, якщо на підприємстві, в установі, організації проводяться зміни в організації виробництва та праці, і з дотриманням процедури та строків попередження працівника.

Працівники, що працюють на умовах неповного робочого часу, мають право на відпустку повної тривалості, на соціальні виплати, зокрема, допомогу з тимчасової непрацездатності у звичайному порядку.

Запис про те, що працівник працює на умовах неповного робочого часу, до трудової книжки не заноситься.

Отже, неповний робочий день (та його тривалість) встановлюється за згодою сторін будь-якому працівнику, а скорочений (та його тривалість) – встановлений законодавством тільки для окремих категорій працівників. При неповному робочому дні праця оплачується пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку, а при скороченому робочому дні – як за повний робочий день.

На сьогодні особливості встановлення та обліку часу роботи та часу відпочинку визначено вимогами статті 6 Закону №2136, згідно з якою нормальна тривалість робочого часу у період дії воєнного стану може бути збільшена до 60 годин на тиждень для працівників, зайнятих на об’єктах критичної інфраструктури (в оборонній сфері, сфері забезпечення життєдіяльності населення тощо).

Для працівників, зайнятих на об’єктах критичної інфраструктури (в оборонній сфері, сфері забезпечення життєдіяльності населення тощо), яким відповідно до законодавства встановлюється скорочена тривалість робочого часу, тривалість робочого часу у період дії воєнного стану не може перевищувати 40 годин на тиждень.

П’ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється роботодавцем.

Час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) визначається роботодавцем.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку може бути скорочена до 24 годин.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої – п’ятої статті 67, статей 71, 73, 78.1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України «Про відпустки».

У разі встановлення нормальної тривалості робочого часу відповідно до частин першої та другої цієї статті понад норму, встановлену відповідно до законодавства, оплата праці здійснюється у розмірі, збільшеному пропорційно до збільшення норми праці.

Увага! Норми  Закону №2136 щодо:

1.  збільшення тривалості робочого часу до 60 годин на тиждень для працівників, зайнятих на об’єктах критичної інфраструктури;    
2.  обмеження щодо неможливості перевищування 40 годин на тиждень для працівників, зайнятих на об’єктах критичної інфраструктури (в оборонній сфері, сфері забезпечення життєдіяльності населення тощо), яким відповідно до законодавства встановлюється скорочена тривалість робочого часу та
3.  щодо можливості скорочення безперервного відпочинку до 24 годин не застосовуються до праці неповнолітніх.

https://smu.dsp.gov.ua